SCP-2287

SCP-2287 – це безголове тіло білого чоловіка, яке проявляє декілька аномальних властивостей; головною із них є здатність суб’єкта функціонувати як звичайна людина, не дивлячись на відсутність голови. На нижній частині спини SCP-2287 є татуювання "Пан Безголовий, від Маленьких Панів ® Доктора Дивограйко". Кукса шиї суб'єкта затягнута живою шкірою; радіографічний аналіз виявив, що в шиї є лише нижні чотири шийні хребці, але не показав жодних пошкоджень хребта.

SCP-2287 може емулювати такі функції голови як здатність думати, чути та відчувати запахи. Також він може говорити, але не здатен повторити звичайні тональності людського голосу; окрім цього, суб'єкт стверджує, що сліпий. SCP-2287 не дихає та не їсть. За його словами, він отримує енергію за допомогою "посиленого фотосинтезу чи щось таке" (див. інтерв'ю 2287-41-В).

Пряме візуальне спостерігання відсутності голови SCP-2287 не є можливим; особи, що дивляться на об’єкт, бачать власні безголові тіла, зі сторони SCP-2287. Піддослідні описують це відчуття як "відключення" від самих себе. При цьому піддослідні зберігають можливість рухати своїм тілом, хоча й відчувають при цьому труднощі. Цей ефект не проявляється, якщо не дивитися на SCP-2287 напряму: наприклад на відео та фотографіях, у відображенні, крізь вікна чи лінзи. Піддослідні, що перенесли операцію з імплантації штучного кришталика також не здатні спостерігати ефект безголовості SCP-2287; на суб'єктах, яким видалили катаракту, досліди ще не проводились.

Детектори руху та аналогічне обладнання для моніторингу також підтверджують відсутність у SCP-2287 голови; не зважаючи на це, об'єкт може виконувати усі дії, для яких необхідна голова, такі як носіння елементів головного убору, капелюхів, беретів, масок, шарфів, навушників, носових защіпок, вушних затичок, сережок, окулярів та губної помади. (Повний список речей див. 2287-N12)

SCP-2287 було знайдено у ██████, Вісконсин, 24 листопада, 20██ року, після значної кількості скарг мирних жителів на те, що описувалося як ефект SCP-2287. Свідки були оброблені амнезіаками, SCP-2287 без перешкод поставлений на зберігання.

[Початок запису]

Д-р. Говард: Доброго вечора, SCP-2287.

SCP-2287: Привіт, докторе Говард. Що у вас? Ще якісь слухові експерименти?

Д-р. Говард: Ні, власне, сьогодні буде скоріше інтерв’ю. Нам цікаво, що ви зможете розповісти про Доктора Дивограйко.

SCP-2287: Ох. Ну, добре, я скажу те, що можу, але я власне ніколи її не бачив. Ну, знаєте, через те, що я не можу бачити.

Д-р. Говард: Але ж ви зустрічалися з нею?

SCP-2287: … з ким? А, з Доктором Дивограйко? Так, гадаю, він здебільшого класний хлопець. В нього було кілька дійсно безумних ідей. От як наприклад для мене.

Д-р. Говард: Заждіть, заждіть, ви сказали «вона», а тепер кажете «він».

SCP-2287: … що?

Д-р. Говард: Спочатку ви назвали Доктора Дивограйко жінкою, а потім чоловіком.

SCP-2287: Я… Я не зовсім розумію про що ви? Типу… Доктор Дивограйко як реальна людина? Ви про що? Ви мене заплутуєте.

Д-р. Говард: Але ж ви сказали — ні, даруйте. Може, я не так почув.

SCP-2287: Ну нехай. На хвилинку ви ніби зовсім безглуздя казали. І ще мене називають безголовим. Ха!

Д-р. Говард: <прокашлюється> Що ж, коли працюєш на Фонд достатньо довго, опиняєшся в багатьох безглуздих ситуаціях. Ви казали, що Дивограйко задумав щось особливе для вас?

SCP-2287: А, так. Точно. Ну, знаєте, на свята випускають всілякі спеціальні товари?

Д-р. Говард: Так…

SCP-2287: Я, власне, спеціальний товар для Гелловіну. Січете?

Д-р. Говард: Це все?

SCP-2287: Ага. З того, що я чув, для Гелловіну спочатку була Панна Солоденька, але… Я не знаю, якісь бюрократичні сварки, керівники підставляють один одного… Ви знаєте, як це буває. Тож задум був такий: мене садили на ґанку, я ніби мертвяк. І коли діти проходять повз – БУУУ!! – я встаю, махаю руками, показую обрубок шиї: «Дивіться, усі довкола безголові монстри! Пригніться! БУУУ! БУУУ!» – ну і ось так. Пан Безголовий Доктора Дивограйко, жахливі Гелловінські веселощі для всієї родини!

Д-р. Говард: Зрозуміло. І ви були? Я маю на увазі «Веселостю для всієї родини».

SCP-2287: Ну, гадаю, що так. Здебільшого. Ну, знаєте, людям я подобався. Це, звісно, класно, не зрозумійте неправильно! Але сам я того ж не відчував. Сиджу, підводжуся, стою там, махаю руками – ото й усе. Але… люди злякались, вони веселяться, і… мені цього достатньо. Ну, так було, поки ви мене не схопили. Могло бути й гірше, гадаю.

Д-р. Говард: Вам подобалось розважати? Ви сумуєте за цим?

SCP-2287: Так, звичайно ж. Воно, звісно, трохи нудно: стояти, сидіти, чекати поки пройдуть люди, щоб їм показатися. Але чути їхню реакцію було приємно, на Гелловін чи після. Це кумедно, що людям так подобаються страшні речі лише одну ніч на рік. Неважливо скільки разів зустрічаєш їх протягом року, ставлення змінюється лише на Гелловін.

Д-р. Говард: То ви єдиний… ну, тематичний…

SCP-2287: Можете казати «Маленький пан». Я ж із них.

Д-р. Говард: Мабуть. Просто… це звучить трохи зверхньо, як на мене.

SCP-2287: Так нас назвала Докторка Дивограйко, тож так ми називаємось. Але так, я єдиний тематичний Маленький пан. Докторка Дивограйко планувала зробити нас більше. Наскільки я пам’ятаю, в неї були ідеї щодо Пана Рамадана, Пані Масляниці, Пана Дивалі, Пані Йом-Кіпур, Пана Гоґманая. Але вона їх не зробила. Тільки мене.

Д-р. Говард: Що ви відчуваєте через це?

SCP-2287: … Ніколи про це не думав, якщо чесно. Може він вирішив, що буде цікавіше, якщо буду я один? Або просто передумав робити речі для свят. Він часто міняє думку. От що виходить, якщо купка бюрократів вирішують один за одного. Тому я і «Пан Безголовий, жахливий Гелловін для всієї родини!», а не «Пан Гелловін».

Д-р. Говард: Ви вважаєте себе страшним?

SCP-2287: Я вважаю себе тим, хто приносить несподіванку та захват. Якщо вони лякаються, значить я гарно виконую свою роботу. Але з часом робити це стало важче. Докторка зациклюється на одній ідеї, тож не зважає – чи не зважила? – скільки дітей зараз носять окуляри. І з кожним роком, коли стали з’являтися ці камери і всяке таке, ефект все більше руйнувався. Я, звісно, Пан Безголовий, жахливий Гелловін для всієї родини!, але це не так весело, якщо люди не бачать себе теж безголовими.

Д-р. Говард: Коли ми знайшли Вас, у Вісконсині, що Ви там робили?

SCP-2287: Там де ви мене знайшли? Ну, я прожив кілька років із тією родиною – Здається, кілька років поспіль, але точно сказати не можу… я впевнений, що деякі з тих років я раніше не проживав – знаєте, як перший рік завжди трохи дивний. Так от усі роки здебільшого там були такими. Отож, родина, з якою я жив, тримали мене на горищі, де було… ну, було тихо. Я пам’ятаю, що час від часу чув звуки знизу, якщо вони були достатньо голосні, але загалом було тихо. Я звик до запаху – там була пліснява, пил, старий папір і такий, знаєте, запах залізних труб, якщо їх нагріти. Ось так там було. Вони діставали мене на Гелловін, а після нього заводили назад. А одного разу вони по мене не прийшли, тож того року я не спускався. Я впевнений, що той рік був новим. Наступного року вони також не прийшли. І наступного теж – і я почав за них хвилюватись, тож спустився сам, але нікого не зміг знайти. Я обійшов будинок. Усі речі та меблі також зникли. Можливо вони переїхали та просто забули про мене?

Д-р. Говард: І ви вирішили вийти на вулицю?

SCP-2287: Так. Я чекав кілька тижнів, а тоді якісь люди відкрили вхідні двері, де зазвичай цукерницю ставлять. А тоді увійшли. Я не впізнав голоси, але ж гості є гості. Тож я спустився до них, а вони, здається, були шокованими. Я чув крики людей, але ці були не такі. В однієї з них був цей… як його, металевий, тримаєш у руці, він робить «бам» і ще такий хімічний запах, і людям боляче робить?

Д-р. Говард: … пістолет?

SCP-2287: Нехай. В однієї з них був пістолет, який я помітив, коли намагався торкнутися її обличчя – це точно не була гарна ідея, але, знаєте, мені було самотньо, якщо чесно, і я вирішив, що вона може бути з моєї родини. Звісно, треба було спочатку спитати, але мені було самотньо і я був радий, що там хоч хтось був, і, можливо, хтось, кого я знаю. Але я її не знав, а тоді були крики і звуки пістолета – і то були погані крики. Взагалі не веселі. А тоді один із них опинився на землі та став дивно пахнути – це значить він помер, так? Один із них помер, а інші втекли. Вони залишили двері відчиненими, тож я вирішив. що було б непогано вийти назовні. Я гуляв вулицями, там були машини, які сигналили одна одній і врізалися одна в одну зі звуком розбивання скла. І багато людей кричало таким поганим криком. А тоді я згадав, що недалеко від будинку є парк, тож я пішов туди, сподіваючись, що зможу там сховатись у кущах чи ще десь і принаймні не опинитись у халепі. Я сидів там, думав, що було б гарно якби можна було повернутися до Докторки Дивограйко, щоб вона виправила усе, щоб допомогла тому хлопцю в будинку не бути мертвим, з’ясувала, що пішло не так, куди поїхала родина, чи привела б когось, щоб мене забрали. А тоді невдовзі ваші мене знайшли. Це ж не вона вас прислала, правда?

Д-р. Говард: Ем, ні, ми прослухали поліцейські дзвінки.

SCP-2287: Оу.

Д-р. Говард: Скажіть, чому ви не повернулись в будинок, на горище?

SCP-2287: Мм. Трохи соромно. Я ніби… коли я був на вулиці, з усіма тими машинами, я загубився. Втратив напрямок. Я не звик бути у місці більшому за будинок і подвір’я! Я, мабуть, зміг би знайти дорогу назад, якби там не було так багато людей, що кричали, і машин, що врізалися одна в одну, але я почав панікувати, тож пішов у місце, яке звучало так, ніби там не було будинків.

Д-р. Говард: Зрозуміло. Та чому ви не намагалися покинути будинок раніше?

SCP-2287: Ну, раніше двері не були відчинені.

Д-р. Говард: Ні, я маю на увазі, чому ви чекали так довго перед тим, як хоча б спуститися вниз? До того, як ви вирішили, що, можливо, щось не так, бо Вас залишили надовго на горищі?

SCP-2287: Ну, мабуть, я не переймався. Я просто… думав. На горищі дуже тихо та й запах не такий і поганий. Легко думається. Я багато думаю. Коли чекаю. Більше нема чого робити.

Д-р. Говард: А про що ви думаєте?

SCP-2287: Просто… про всяке. Про все загалом. Про світ, про те, що і як, про те, як бути мною. Нічого такого, гадаю.

Д-р. Говард: Але… цілих три роки?

SCP-2287: Так? А що?

[Кінець запису]